Люда, 38 - 18 января 2008 11:52

Наше кохання помирало тихо. Ніхто за ним не плакав, ніхто його не рятував. Лише небо ридало гірко, ніби застерігаючи, чи, радше, вже констатуючи неминучий факт. Був жар - залишився попіл, був вогонь - залишився дим, в якому я задихаюсь. А ще зосталися мої почуття. Здається, тільки зараз починаю розуміти, чому не склалося, чому всі спроби були марними, чому було боляче. Ти просто ніколи мене не любив. А моїх почуттів (хоч якими сильними і палкими вони були) виявилось замало. Оце і є вся правда.
Ти, - який ніколи мене не любив, так і не пізнаеш мене справжньої. Ти мене не розгадав і ця таємниця залишиться назавжди тільки моєю. Я вдячна Богу, що тебе знайшла, хоч ти мене і загубив. Я впізнала у тобі свою долю, а ти ще продовжуєш її шукати. Я була вірна тобі від початку до кінця, а ти мене не вартий. Я вже заплуталася і не знаю, що нам судилося: бути разом чи окремо, залишитися друзями чи стати ворогами. Нам не дано знати це зараз. Одного дня все стане цілком очевидно і я впевнена, що цей день змінить нас самих і наші життя. Час покаже. А поки я буду молити небо, щоб сталось це не надто пізно.

• 
• 
•