Виталий, 54 - 2 октября 2008 10:43

Як ми часто задаємо собі питання-чи є кохання? Хочемо, що б нас кохали, але чи дозволяємо, що б нас кохали? Коли нам говорять, що нас кохають, але говорять не ті від кого нам би хотілося почути цю фразу, говорить людина котрої ми навіть не розглядали як партнера, чи даємо ми їй можливість? Швидше всього-ні! А потім ображаємося на життя, а потрібно напевно ображатися на себе. Ми навіть не хочемо замислюватися чи маємо рацію .
«Це так просто і не цікаво - закохувати в себе людину,
намотати на кулак різноколірні жили, розмазати по стінці блиск зліва, випити до денця, заповнений яскраво-червоною., і .. залишитися приятелями...але хтось одного дня виверне Тебе навиворіт за все це, відніме, забере найкоштовніше з середини душі(молися, аби щось залишив)...розгляне уважно вишколеним поглядом і піде далі, зрозумівши, що Ти - це не те..а Ти.. така красива, з пораненою душою, не вільна від цього, птаха-біля ніг якої, здавалося б, лежить весь світ..а Ти... а Тобі, як це часто буває, потрібна саме та людина - з крижинкою в грудях...біля кожного в житті є людина, яка Тебе ніколи не відпустить...і якого ніколи не відпустиш Ти...лише як сказати тому, єдиному, аби Він почув...що Він для тебя-ЖИТТЯ і твій СВІТ!»..

• 
• 
•